Надивився я в інтернеті гарних картинок Теребле-Ріцької ГЕС і вирішив поїхати подивитись, як вона насправді виглядає. А щоб мандрівка була цікавішою – подивитись ще Ізу та Колочаву.
Традиційно у більшості мандрівок бере участь моя подруга. Вона складає маршрут, а я складаю канапки.
Отже, виїхали ми зі Львова Солотвинським поїздом до Хусту. Їхати вночі добре, тільки гаряче. Головне швидко заснути. Як казала одна моя подруга про цей поїзд: “Це поїзд у якому ти відчуваєш, як поруч пропливає вічність”. Єдина перевага – це можливість їхати лежачи.
Прибули ми приблизно о 7 ранку у Хуст. Поселились в готелі “Атлант”, який знаходиться одразу біля вокзалу. При виборі готелю орієнтувались на ціну. Ми порівняли ціни на букінгу – “Атлант” вийшов найдешевше, 270 грн за DBL з двома окремими ліжками та вигодами в номері. З плюсів готелю – безкоштовний wifi. Інші готелі були від 350 грн.
Поселились, з’їли по канапці та пішли на автобус. На сайті bus.com.ua є окремий автобус Хуст-Гес, але по факту про нього ніхто не чув. Сіли ми на якийсь інший автобус та й поїхали дивитись ГЕС. Вартість проїзду приблизно 20 грн, їхати годину. Їхати приблизно 1,5 години, потім ще 10 хв пішки і ти біля воріт станції. Хто ще не чув про цю ГЕС – посилання на вікіпедію.
Ну, думаємо, зараз усе побачимо і…. облом. Вуйко охоронець сказав, що це режимний об’єкт, вхід заборонено, екскурсій нема, і щоб ми йшли собі далі. Покрутились ми, погодували сторожових псів печивом та й пішли на трасу попутку ловити. Плани наші обломались, часу до вечора багато, а робити нема що. Вирішили ми їхати в Ізу.
З траси ще раз подивились на цю ГЕС і пішли далі в сторону Ізи.
По дорозі ще подивитись на оленячу ферму та сироварню. А на сам вечір залишили Хустський замок. Йшли ми довго, пиняли машини але щось ніхто не зупинявся. Десь за годину часу нарешті знайшовся дядько, що погодився нас підвести.
Біля вказівника “Оленяча ферма 800 м.” ми попрощались. Оленів тут розводять заради рогів. Роги ідуть на лікі, а самі олені мирно доживають старість. Їхати від ГЕС до ферми машиною хвилин 40 максимум. Вхід платний – 20 грн але дають ще відро корму. А ще тут можна придбати сувенірку та туристичну марку.
Наступною зупинкою була сироварня з дегустацією сирів. Туди ми їхали знову автостопом. Цього разу зловили одразу і знову безкоштовно. Сироварня знаходиться на початку Ізи. Їхати хвилин 15. Вартість дегустаційного набору складає 45 грн. Це 2 види овечого та 2 види коров’ячого сиру, бринза (теж 2 види), вурда + кава або вино. Ми обрали до сиру вино 🙂
Далі ми гуляли Ізою. Хто не знає що таке Іза – кидаю посилання на вікіпедію. Чесно скажу – я думав буде цікавіше. Якщо когось цікавлять вироби з лози, гори тарілок, качалок, ложок, кухлів – тоді це для вас. І обов’язково зверніть увагу на справжнє карпатське мило ручної роботи з жасмином або розою. З Ізи до Хусту ми доїхали на “гарсоні” за 6 грн. (10-15 хв.)
Пообідали в кафе “Червона шапочка”, погуляли центром і полізли на замок.
Мабуть колись замок був гарний, а зараз він зруйнований, хіба декілька стін збереглося. Кажуть, що зруйнувався він від вибуху пороху у підвалі. Горб, на якому знаходиться замок насипний, з розміткою на дорозі. Дряпатись доведеться хвилин 15-20. На горі вас чекає панорама на Хуст та лавочка :). А ще колись там був пам’ятник Леніну, а тепер хрест. На цьому наш перший день закінчився.
Наступного ранку поїхали ми в Колочаву. Ну, як поїхали… ми планували.
Як виявилось у вихідні дні автобусів до Колочаво або на Синевир нема. Хто ж то буде у вихідний день з Хусту їхати за 65 км на якесь озеро або у село з 10 музеями.
У касі нам порадили брати квиток до Міжгір’я і вже там питати якийсь транспорт. Виїхали ми знову десь в 7 ранку, квиток 15-20 грн, їхати 1,5-2 год. Приїхали ми в те Міжгір’я і знову нас обламали – нема автобусу, ну нема. Ідіть, кажуть, на об’їзну ловити попутку. І ми пішли, а що ще робити до 19 години. По дорозі зайшли в кафешку на 2 столика випити кави. І що я вам скажу – кава за 5 грн набагато смачніша ніж в 70% закладів Львова. Випили ми тої кави і пішли далі. Тільки но я встиг закурити папіросу, як ми спинили бус. Як то кажуть – куріння викликає маршрутку.
Попався нам веселий дядько, який довіз до Кам’янки, а це десь 20 км гірською дорогою. І знову безкоштовно.
Щоб ви розуміли в Кам’янці дорога розходиться – направо буде Колочава, а наліво – Синевир.
За 10 хвилин чекання ми нікого не спинили, скільки б я більше не курив. Підходить до нас бабулька і починає розпитувати куди нам треба. Як виявилось за 5 км від цього місця, по дорозі до Синевиру є реабілітаційний центр бурих ведмедів. Вибір був очевидний 🙂 Ну хоч туди ми пішки доповзем.
Йшли ми трасою хвилин 30-35 поки нарешті нас підібрала сімейна пара з Ужгороду. Як виявилось вони теж їдуть на Синевир. І добре, що вони нас підібрали бо ми б точно самі не дійшли. А для тих, хто не знає, Синевир – найбільше озеро Українських Капрат.
Дістались ми Синевиру, пофоткались, купили сувеніри, попили джерельної води і поїхали до того центру з ведмедями. Купіть на Синевирі бринзу закатану у літрову банку, вона смачна.
Вхід у реабілітаційний центр бурих ведмедів платний – 10 або 15 грн. Територія центру 15 гектарів. Це єдиний в Україні центр такого плану. Усі ведмеді передані зі звіринців або цирків. І у кожного своя трагічна історія.
Когось використовували для натаскування собак, хтось в цирку танцював на розпеченій сковорідці, а хтось просто жив у темній клітці у дуже тісних умовах.
А тепер вони живуть в пансіонаті і їдять по 15 кг їжі на день.
Після ведмедів ми знову попутками дістались до Міжгір’я де смачно пообідали у місцевому ресторані. А потім була знову дорога автобусом до Хусту звідки нічним поїздом до Львова.
Висновки:
- щоб подивитись ще Колочаво треба їхати на більше днів
- можна добиратись попутками, але по часу ви будете дуже обмежені
- треба купувати свою машину.